22 лютого легендарний електронний дует Daft Punk оголосив, що припиняє діяльність після 28 років на сцені. У своїй колонці діджей і фанат дуету з 25-річним стажем Влад Фісун пригадує, як познайомився з музикою французів наприкінці 90-их, як вона змінила його життя, і запевняє, що у «роботів» насправді давно сіли батарейки.
Daft Punk is playing in my house. Так, досить часто. Не той, за яким сьогодні дзвонить у дзвони вся музична преса.
А той Daft Punk, який я полюбив із того найпершого піратського компакт-диска, купленого в Харкові в 1996 році. Власне, коли я тільки почав діджеїти, в моїх руках раптом опинився заряджений танцмайданчиковими бомбами лонгплей, який грав у моєму житті набагато довше, ніж записана на диску година.
Двоє соромливих хлопців, які на обкладинках недоступних діджейських журналів ховалися за дивними карнавальними масками. Неймовірний пульсуючий колаж біта, фільтрованого диско, бризова гітара і брязкіт підвальної саундсистеми — я не вірив вухам своїм, що так тепер роблять музику у Франції, привчений до поп-шансону 60-их і нудотного мелодизму 80-их.
Homework. «Домашка». Танці томатів під поліцейські сирени: «Stop The Music and Go Home!». Мій меломанським алфавіт Teachers, текст якого став довідником із назвою «Що треба послухати обов’язково». Мій особистий каталізатор для будь-якого пристойного танцмайданчика, який досі свердлить саундсистеми Indo Silver Club.
Мій особистий каталізатор для будь-якого пристойного танцмайданчика, який досі свердлить саундсистеми Indo Silver Club. Наймодніший режисер Мішель Гондрі, який на той час знімав для Massive Attack та Bjork, на титульний хіт вигадав кільцьовану свистопляску, яка гіпнотизує досі. Руки все ще тремтіли й через роки, коли я купував у Франкфурті платівку Around The World, і мені вартувало зусиль змусити себе припинити ставити її в сотні офіційних і неофіційних реміксів.
Той Daft Punk, який випустив убійний концертник Alive в 1997-му. Той, під який дівчинка-медуза придумала чудовий танець:
… а фанати малювали на пальцях Harder, Better, Faster, Stronger:
Той, через який виходили неофіційні збірники з забутих шедеврів, що два студійних чарівники просемплували в глобальні хіти. Той, який зняв космічну мангу Interstella 5555, що стала апологетом жанру. Такий Daft Punk — дотепний, винахідливий, зухвалий — я запам’ятаю назавжди.
Квиток на американську сцену, виписаний хіп-хоп-генериком Каньє Вестом роками пізніше. Документалка, схожа на скигління, Daft Punk: Unchained. Зал на «Греммі», крупним планом незрячий бог Стіві Вандер аплодує Фарреллові Вільямсу, що фальшивить на всю зіркову аудиторію, і премія за найбільш бездарний альбом у дискографії техно-панків, які стали автоматичними задовільниками шоу-бізнесу. Такий Daft Punk я ніби й не знав, і пам’ятати мені тут нема чого.
Відверто нерозумно, правда, думати, чи почуваються зараз, після верхів слави, справді «розкутими» Томас Бангальте і Гі-Мануель де Гомем-Крісто, оголосивши фінал. Пофантазую з їхніх маєтків, що так, набагато розкутішими — і одного разу ми побачимо їх знову на сцені, разом чи нарізно. Поки що це не має значення. Вони надовго стали заручниками вражаючих образів, які створили з наївного світу еклектики, що їх оточував. І ось, вийшли на свободу.
Я можу хоч трохи уявити себе на їхньому місці. Одного разу з колегою по формації DJBuro діджеєм-ветераном Володимиром Сивашем ми надягли репліки їхніх шоломів. І вийшли пройтися по Києву, покаталися у метро, побродили Подолом. Не просто так, а заради об’єктива фотографки Ольги Бабич, яка в основному займається зйомками кліпів. Вийшло дуже красиво, щоб просто скинути собі в фейсбуки. Хотілося віддати їх у більшу пресу, але потрібна була якась історія, основа.
І я задумався — а що, якби парочка французьких пустунів так би і залишилася в андеграунді культури, застрягла би в ідеалах середини 90-х? Як би вони жили? То, може, і так, скромно гастролюючи містами Європи, нехай і Східної, і граючи шалені сети, як недавно оприлюднений від 1995 року.
Наш перфоманс вийшов дуже вдалим, і під злегка іронічною назвою Taft Plunk (можна перекласти як «ляпас ганчіркою») потрапив спершу в світову пресу, а потім передруком — у французьку. Тішуся, що, може, й самі Вони бачили де-небудь на Tsugi, і послухали мікс з french touch, що йшов разом із матеріалом, в якому є і один їхній ранній, не дуже популярний ремікс.
Якщо любите — відпустіть. Не сумуйте за рóботами. У них просто давно сіли батарейки. Влаштуйте собі вечір на їхню честь, і прокрутіть дискографію навпаки. І, можливо, моя точка зору не видасться вам такою вже безглуздою.
Читайте також про альбоми, які святкують 20-ту річницю в 2021 році.