Тексти

Ким був Стів Альбіні — забіяка-звукоінженер, який надихав сотні музикантів

Влад Яковлєв

7-го травня 2024 року раптово пішов із життя музикант і музичний продюсер Стів Альбіні. Він помер у 61 рік від серцевого нападу незадовго до виходу For All Trains, першого за 10 років альбому гурту Shellac, у якому був фронтменом. Стіва вважали беззаперечним авторитетом та одним із найбільш безкомпромісних діячів американської музичної індустрії.

Сам музикант не любив формулювання «продюсер» щодо себе, йому було достатньо терміну «звукоінженер». Його підхід був доволі простим: гурт приходить у студію, Стів не втручається у їхній матеріал і не вчить, які партії грати, а старається достовірно передати їхню живу гру в записі. Його метод приваблював різноманітних музикантів і музиканток: Pixies, Nirvana, Роберта Планта i Джиммі Пейджа з Led Zeppelin, Bush, The Stooges, Gogol Bordello та інших.

Згадуємо життєві події і здобутки Стіва Альбіні та знакові роботи, до яких він доклався.

Стів Альбіні народився 22 липня 1962 році у Пасадені, штат Каліфорнія. Коли йому було 12, його родина переїхала у місто Міссула, штат Монтана. Він був звичайним підлітком, проте перелом ноги змінив усе його життя. Хлопцю не було що робити цілими днями, тому він навчився грати на бас-гітарі, слухаючи Ramones. Аналогічним чином вчився грати на інструменті Сід Вішес, басист гурту Sex Pistols. 

Сід просто стрибав із ним на сцені, натомість Стів напрацював свою фірмову манеру гри. Коли юний Альбіні спробував вперше повісити бас собі на плече, то зрозумів, що є перспектива зламати і його, тому винахідливо причепив бас до пояса джинсів і зрозумів, що так не відчуває вагу гітари й почувається вільно на сцені.

Стів трохи пограв із місцевими хлопцями, а згодом переїхав у штат Іллінойс, щоб навчатися журналістиці. Опинившись у Чикаго, зрозумів, що такого середовища йому якраз не вистачало, навіть попри ставлення до панків у місті. Металісти регулярно погрожували друзям Стіва, а йому особисто хотіли дати по морді через його їдкість. Обставини не відбивали хлопцеві бажання займатися музикою навіть після того, як його поперли з гурту Stations.

Яким був перший гурт Стіва Альбіні — Big Black

Перед весняними канікулами у коледжі Стів вирішив створити власний гурт і самотужки зробити демозапис. Знайти студію та кошти було важко, проте Стів мав мінімальний досвід у звукозаписі й розумів, як реалізувати задум в обмежених умовах. Він придбав драм-машину Roland, що стала фірмовим знаком колективу Big Black і його повноцінною учасницею. В обмін на ящик пива він орендував 4-трековий рекордер і сів працювати над своєю першою роботою Lungs. Реліз був виданий на місцевому маленькому лейблі Ruthless Records і мав 1500 примірників. 

Розносячи коробку зі своїми записами на місцевих концертах, Стів познайомився з Джеффом Пеззаті, лідером чиказького панк-гурту Naked Raygun. Альбіні був фанатом колективу і навіть не сподівався, що запис зацікавить Джеффа. Пеззаті погодився стати басистом Big Black. Перші репетиції проходили у підвалі будинку, де мешкав гітарист Naked Raygun, Сантьяго Дюрандо. Гра хлопців була настільки голосною, що заважала йому дивитися футбол. І замість того, щоб попросити їх зробити тихіше, він запропонував… пограти разом.

Big Black починає гриміти у клубах Чикаго. Їхня хаотична енергетика притягує більше людей, Стіва Альбіні все менше сприймають як «вискочку в окулярах». Уже тоді музикант відшукав свій специфічний гітарний звук, який підкреслював його характер: їдкий, скрипучий, брудний, разом із тим впізнаваний і чіткий.

Через рік після виходу Lungs настав час записуватись уже втрьох. Місцеві студії часто були зайняті, нікого не надихала перспектива писати молодих панків. Єдиною людиною, яка була готова записати нову роботу Big Black, був звукорежисер Йєн Берджесс. Він запропонував керівництву невеликої студії, де працював, записувати по вихідних місцеві панк-гурти. Так Йєн автоматично став найкращим другом чиказьких панків. Вони з Альбіні знайшли спільну мову. 

Йєн показав Стіву студійне обладнання і свої методи роботи: якщо гурт хотів записати вокал із відром на голові — він був не проти, якщо це справді потрібно для реалізації ідеї. Для запису гурт покликав знайомого барабанщика Пета Бірна, одного з найперших фанатів Big Black у Чикаго, проте в подальших роботах Альбіні надавав перевагу своїй вірній драм-машині Roland. Новий альбом назвали Bulldozer.

Окрім написання пісень, Альбіні виконував чимало іншої роботи: домовлявся про видання релізів, бронював концерти, виконував роль тур-менеджера. Стів вважав, що чим менше посередників, тим менше сварок і більше заробітку для гурту. Наявність драм-машини також спрощувала життя: не доводилося орендувати транспорт для перевезення барабанної установки.

Наприкінці 1984 року вийшов мініальбом Racer-X. На ньому викристалізувався класичний звук Big Black: різкий гітарний шум, гучний звук драм-машини та кричущий голос Альбіні. Після запису Джефф Піззаті був змушений покинути гурт через навантаження на роботі та у Naked Raygun. Навесні 1985-го його замінив Дейв Райлі, басист і звукорежисер: він грав агресивно, але водночас мелодійно і ритмічно. 

У 1986 році Big Black видає свій епохальний альбом Atomizer, де піднімаються неприємні суспільно-політичні теми під «шквал звуку, який був схожий на скрегіт». Парадоксально, проте найменш комерційна та найдовша композиція Kerosene потрапила на радіо. Як пояснював Райлі, у пісні описано типового молодика, що втомився від провінційної нудьги, і все, що йому залишається — це пиячити.

Сам бас-гітарист регулярно зловживав наркотиками і алкоголем. Наслідком рок-н-рольного життя музиканта стало те, що під час виступу в культовому клубі CBGB у Нью-Йорку він розбив «серце» колективу — драм-машину Roland. Навіть через ці вибрики Стів не звільнив Дейва з колективу. 

Але це була не найбільша проблема. Гурт почав збирати купу людей на концертах. Це неабияк дратувало Big Black: на виступах вони частіше бачили людей, із якими не хотіли себе асоціювати. Здавалося, ніби аудиторія неправильно сприймала посил гурту. Крім того, музикантам працювали на постійних роботах, що ускладнювало планування концертів. Але це не завадило їм зробити свій останній альбом — Songs About Fucking.

Записаний у 1987 році, він увібрав у себе найсильніші елементи попередніх робіт, а звук на ньому став ще більш «роз’їдаючим» та агресивним. Музиканти відчували, що це їхній пік. Альбіні виступив не тільки в ролі вокаліста та гітариста, а й звукорежисера. Він мав достатньо досвіду, щоб легко і точно зафіксувати у домашніх умовах найсильніший альбом Big Black. Це був кінець гурту, оскільки Сантьяго вирішив вступити до юридичної школи і розпочати доросле життя.

Влітку Big Black відкатали свій останній тур. На подив гурту, концерти відвідувало ще більше слухачів. Стів і команда не хотіли цим скористатися, та й це було неможливо, оскільки у Сантьяго розпочиналося навчання. Займатися пошуками нового гітариста фронтмен категорично не хотів. 9-го серпня 1987 року Big Black відіграли свій останній концерт у Сіетлі. У кінці виступу музиканти розбили свої інструменти на сцені та запустили піротехніку.

Після виступу до Стіва підбіг юнак зі шматком розбитої гітари і запитав, чи можна його забрати собі, на що той відповів: «Так, звичайно, тепер він твій». Менш ніж через п’ять років цей молодик став лідером одного з найпопулярніших гуртів світу, а Стів запише останній альбом цього колективу. Цим хлопчиною був Курт Кобейн.

Підписуйтеся на наш Buy Me A Coffee і читайте повний матеріал. Ви дізнаєтеся:

  • Як перелом ноги в підлітковому віці змінив життя Стіва;
  • За що критикували гурти Стіва Альбіні;
  • Яким він був звукорежисером і за що його так любили сотні музикантів;
  • П’ять найкращих альбомів, спродюсованих Стівом;
  • Як Стів і Nirvana розважалися під час запису альбому In Utero.