Тексти

Молитва за український андеграунд, або Чому я йду на Winter Mass VI

Данило Панімаш

Альтернативна музика в Україні нікому не потрібна. Як зробити її потрібною? Поки невідомо. Хіба що танцювати з бубном, аби вона нікуди не зникла. Спеціально для цього 6 років тому з’явився фестиваль Winter Mass — наразі єдиний постійний притулок для українських альтернативних музикантів. Данило Панімаш розповідає про те, чому він обов’язково піде на Winter Mass VI.

Я завжди шукав свою музику. Не її масову популярність, світовий вплив або особистостей, які її роблять. Я надаю перевагу альтернативним жанрам у масовій музиці. І так склалося, що здебільшого моя улюблена альтернатива завжди грає і звучить за межами України. Принаймні так я вважав раніше.

У той час, як у США чи Європі альтернативні жанри є нормою, вони входять у чарти та висуваються на премії, альтернативна музика в Україні вважається нішевою

Моя професія зобов’язує перебувати в контексті як світової, так і української музики, причому не тільки тієї, яка лунає з кожного автомобіля. Занурення та пошуки приносять дивіденди у вигляді чудових колективів, які існують ніби в паралельних вимірах української реальності. Як слухач я дивуюсь тому, скільки існує потужних та яскравих гуртів, що відповідають моїм смакам. Як журналіст я обурююсь через те, що українська альтернативна музика існує у напівмертвому-напівсонному стані, сама по собі, не отримуючи уваги від ЗМІ, ротацій на радіо чи на музичних каналах. Зайве казати про спеціалізовані радіостанції чи телеканали взагалі.

У той час, як у США чи Європі альтернативні жанри є нормою, вони входять у чарти та висуваються на премії, альтернативна музика в Україні вважається нішевою. Це означає, що вона не продається і не прослуховується на стрімінгах (хоча існує там) і нікому, крім самих музикантів і нечисленних фанатів, не потрібна. А максимум альтернативи, на яку здатна «найоб’єктивніша премія України» YUNA чи українські радіостанції — це O.Torvald з «Антитілами».

Втім, українська альтернативна музика продовжує існувати всупереч законам шоу-бізнесу, метрикам успіху і здоровому глузду, тому що гуртам важливо виражати себе, навіть в умовах абсолютної пустелі.

На щастя, в Україні є заходи, які об’єднують надзвичайно яскраві колективи і дають їм можливість нагадати про себе. Або себе продемонструвати, хай і для сотні шанувальників. Напевно, тому лайнап Winter Mass VI мене схвилював, бо такої приголомшливої ​​солянки на одній сцені я не бачив давно.

Протягом шести років, щозими Winter Mass під керівництвом Ігоря Сидоренка зі Stoned Jesus і лейблу «ІншаМузика» збирає різні українські гурти в клубах Bingo і Monteray Live Stage. І хоча фестиваль спочатку був заточений під специфічну музику на кшталт doom, sludge, stoner, progressive та подібні стилі, організаторам вдається балансувати між великою кількістю жанрів, від безкомпромісно важкого до чуттєво-інтимного.

Взяти хоча б один з наймелодійніших і найкрасивіших психоделічних гуртів країни Straytones, які випустили один з найяскравіших альбомів у 2017 році.

Меланхолійні і гіпермелодійні My Personal Murderer, які чомусь частіше виступають на розігріві у інших, ніж дають сольні концерти і музики яких постійно мало. Львів’яни Firejam, які дуже вдало міксують стоунер з хард-роком. Повітряні і чарівні «Больше леса», чий шугейз виходить за власні жанрові рамки.

Потужні хлопці з Bluesbreaker, завдяки яким мені відкрився вир життя українського (точніше, київського) хардкору. І моє особисте відкриття дворічної давнини — хлопці з групи VOVK, у яких на рахунку всього один записаний трек і чий студійний альбом я чекаю більше, ніж чий-небудь ще.

Постійні розмови про те, що українська музика встає з колін, тривають з 2013 року і чомусь ніколи не враховуються альтернатива мас-маркету та численній українській інді-поп-фолк-троніці. Про це згадують лише коли український рок- чи метал-гурт починає «перемагати» за межами країни (Jinjer та Stoned Jesus).

Одне чіпляється за інше. Українські гурти записують яскраві платівки, заливають їх у мережу, і все. Вони вважають, що на цьому їхня справа виконана. Дехто підтримує свої платівки кліпами або лірик-відео, однак після релізу музиканти йдуть на свою основну роботу, а їхня музика відлежується у архівах bandcamp чи soundcloud. Музиканти не підтримують інтерес до себе, їх повністю влаштовує статус «еліти» для обраних, і переконання, що «кому потрібно — той знайде». Однак це так не працює. У виправдання можна сказати, що віра українського музиканта у масового слухача відсутня. І зрозуміло чому.

Слухач вважає, що українські музиканти завжди під боком і нікуди не дінуться, тому голосні крики про найкращу в світі українську музику перетворюються на лицемірство

Час показав, що звичайний український слухач між концертом гучного іноземного виконавця і локального альтернативного гурту скоріше обере перший варіант. Через це більшість українських гуртів грають у напівпорожніх залах. Слухач вважає, що українські музиканти завжди під боком і нікуди не дінуться, тому голосні крики про найкращу в світі українську музику перетворюються на лицемірство. Підтримувати свій продукт зручніше і патріотичніше в фейсбуці, ніж на концерті.

Але не все так просто. Профі будуть говорити про ринки, маркетинг і піар-стратегію. Музичні сноби — про актуальність та унікальність української альтернативної музики (точніше, про відсутність цих двох пунктів). Звичайні слухачі взагалі будуть знизувати плечима і нескінченно переслуховувати те, що їм подають на радіостанціях і телебаченні. З усіх боків український андеграунд і альтернатива в облозі з невеликою кількістю відданих прихильників. Так, на київському фестивалі Hedonism гурт Straytones, здавалося, грав лише для однієї людини — для мене, більше під сценою нікого не було. Інший десяток слухачів пив коктейлі у шезлонгах неподалік.

Тож не дивно, що за багаторічну діяльність альтернативні музиканти отримують ті самі обличчя на концерті та кілька донатних баксів на bandcamp у винагороду. Тому в них часто виникає бажання все кинути і почати будувати кар’єру в корпорації або за кордоном. Деякі так і роблять, яскравим прикладом цьому послужив житомирський скрімо-гурт Oh, Deer!.

І все ж музиканти повністю усвідомлюють, у якій ситуації перебувають, що роблять і для кого. Якщо подивитись на те, що відбулося з альтернативною музикою США у 2000-х, коли до неї дотягнулись лапки мейджор-лейблів, коли вона стала на масовий конвеєр і втратила свою автентичність, то здається, що у нас взагалі все досить непогано з контентом. Поки бажання творців музики бути собою переважує бажання влізти у формат і квоти на радіо заради сумнівного успіху, ми будемо мати свої надзвичайно потужні еклектичні та різношерстні гурти у вигляді Soom, Velikhan, Septa, The Nietzsche, White Ward, Respect Your Mom, Orpha, Maloi, Yah, Almaz, Small Depo та багато-багато інших проектів.

«Зимова меса» виправдовує свою назву — це таке щорічне задобрювання муз, спільна молитва таємничим покровителям українського андеграунду.

Важливість Winter Mass — у тому, що він створений для розповіді про ті процеси, які проходять під поверхнею. І також він є тимчасовим притулком для тих, хто завзято лупає музичну скелю і не сподівається ні на що.

Якщо подивитися з цього ракурсу, то «зимова меса» виправдовує свою назву — це таке щорічне задобрювання муз, спільна молитва таємничим покровителям українського андеграунду. Щоб гурти не розпадалися, щоб випускали релізи та виступали, щоб не здавалися в умовах відсутньої інфраструктури, інтересу і широкої підтримки з боку українських медіа. Щоб не втрачали навички, талант, і продовжували йти вперед проти вітру, в тумані масового ігнору та під вічним дощем сліз гурту KAZKA.

І я йду на Winter Mass VI для того, щоб у реві аплодисментів таких самих наївних любителів невидимої української музики голосно крикнути: «Амінь!»,  коли пролунає останній акорд.

Читайте також про те, як нашого журналіста «зжерли» Massive Attack.