Повернути віру в українську музику. Історії людей з індустрії

Руслану я вперше почув на «Євробаченні». Мені тоді було років 12. Мені страшенно сподобався її виступ. Згодом, за пару років, я взагалі почав слухати музику альбомами і одним із перших був Wild Dances.

Мене щиро вразила саме фолкова складова. Я ніколи нічого подібного не чув. А до того ж у сучасній обробці, завдяки якій це слухалося легко, не було стилістичного бар’єра. Після цього я набагато активніше зацікавився і українською рок-музикою, і повністю змінив ставлення до української народної культури.

З тих пір український фолк (який остогид багатьом моїм знайомим ще у шкільні роки) — один із моїх музичних фетишів.

Це трапилось десь на межі 1980-90-х, мені тоді було десь під 20 років — ідеальний вік, щоби музичні пріоритети обертались у сферах пост-панку, холодної хвилі, готичного року й ранньої електроніки. Я тоді вже був досить відомим журналістом у Львові й Кузьма (з яким ми на грунті захоплення The Cure встигли заприятелювати) запросив до себе додому заслухати творіння їхньої студії. Деякі демо я вже чув раніше, але «Чуєш біль» приголомшила тотально. Насправді цей психоделічний дещо депресивний саунд — останнє, що я думав почути в цьому сірчаному, здавалося б, далекому від цивілізації містечку. Цілком актуальна музика, в контексті того, що відбувалося у світі, найцікавіший період у творчості «Скрябіна». Радий, що був поруч, коли воно створювалось.

Потім наступна хвиля: «Сестричка Віка», «Брати Гадюкіни», «Місто — супутник», «Скрябін», «The Хостільня», Infected. Потім хвиля електроніки: збірник Who’s Next? від журналу «Новий рок-н-рол». Есід-джаз від Аби МС, свіжий рок від «Тартак», «Моторолла», «Фактично самі». Етніка від Каті Чілі. І так далі, до новітнього часу. Можу лише назвати треки, що мені зразу спадають на думку. Їх багато. Якщо вибирати один, то, мабуть, назву найменш заїжджений, з моєї точки зору: Аби МС — «Джихад».

Просто тоді в моєму особистому списку переваг есід-джаз був номер один. І тут з’являється своє, на рідній мові. Недооцінений у нас гурт.

Так що не дивно, що в «українську» музику (якщо так це можна назвати) я повірив в Амстердамі: там більше 20 років тому я познайомився з Германом Поповим aka OMFO (Our Man From Odessa) і його звуковими творами. Відомий до цього також як співзасновник групи Sputnik, пізніше OMFO прославився і як один з авторів саундтрека до знаменитого уїдливого фільму Саші Барона Коена «Борат: культурні дослідження Америки на користь славної держави Казахстан». За іронією долі ці рядки я пишу, перебуваючи в цьому самому місті, ха-ха.

Мені було років 12-13, коли я побачив цю передачу на «М1», у них тоді була серія передач «tviй формат». Я почав стежити за програмою, дивився кожен випуск і саме там вперше побачив Esthetic Education, 5’nizza, здається, навіть «Скрябiн» там був. Хтось іще був, вже й не пам’ятаю, але саме ці два хлопці з однією гітарою і двома талановитими ротами, що видають звуки, мене глибоко шокували. Ну, і скоро ліг канал Enter Music і там вже понеслося 🙂 Історія з часів, коли інтернету не було, якщо раптом.

Дуже круто, що він з’явився саме в нашій країні. Сподіваюся, він не поїде в Москву (там про нього вже починають говорити і писати), як зробили практично всі успішні попередники, і ми побудуємо свою незалежну реп-сцену навколо таких хлопців, як він, адже хорошого українського репу стає більше.

За останні кілька тижнів мені пощастило побачити, як на концерти «Курбасів» реагують люди, які ніколи не чули української народної манери співу, не бачили цимбали, або й взагалі не уявляють, де Україна. Ці тембри і мотиви розчулюють поза мовними рамками. На жаль, у мережі немає якісних записів, які б відображали нинішнє звучання гурту, більш відточене й експресивне. Сподіваюся, це лише початок.

Вона з’явилась у потрібному місці в ідеальний час. У ній був аутентичний позов, урбаністичні почуття і ритмічна впевненість, які належали до нового етапу життя країни і музики в ній. Я з першого ж прослуховування зрозумів, що відбулося щось надзвичайне, і Misto — звукова ознака цієї події.

В якості першого досвіду знайомства з чимось рідним для мене як для українського слухача, з матеріалом, який викликав реакцію: «Це наше і в жодній іншій країні народитися не могло», назву дебютну платівку «ТНМК» і конкретно пісню «Зроби мені хіп-хоп».

Олдфаги мають пам’ятати буклет-словник діалектизмів, який супроводжував касету з альбомом. На момент знайомства з записом я навчався у сьомому, здається, класі, і, вивчаючи його, дійшов неочікуваного висновку: якщо Фоззі, Фагот і Ко такі нібито сільські та некруті слівця виносять на перший план, подають як дещо особливе, то, можливо, цього не варто соромитися? Може, це круто? Може, це до біса важлива частина того, ким я є?

Мене зачепило те, що вони круто і органічно співіснують в тому образі, який собі придумали, не підлаштовуються під загальні тренди, ламають стереотипи сприйняття, як з точки зору подачі і звучання своєї музики, граючи авангардно-експериментальний поп, так і по частині візуальних і стилістичних проявів.

Незважаючи на те, що з моменту появи кліпу минуло всього два роки, група наразі добряче просунулася вперед. Я стежу за їхнім розвитком, за метаморфозами, які з ними відбуваються, за зміною назв з «ёё» на YEYO, а також за їхнім всеосяжним прагненням долати перепони на шляху до успіху, залишаючись при цьому поза рамками й форматами, і я з величезним задоволенням спостерігаю і радію тому, як у них це виходить. Перший європейський виїзд на музичні шоу-кейси в Європу і перша дюжина захоплених відгуків від професіоналів індустрії — лише початок. Далі буде.

Я тоді підсів на будь-яку закордонну електронку та російський [лейблі] «ГОСТ ЗВУК», а тут виявилося, що і наші можуть, та ще й як, і моє здивування не мало меж. До цього здавалося, що наші — це наші, і що трава зеленіша у сусідів тільки. Потім я купив платівку, отримав автограф від Youngg P і почав стежити за його кар’єрою. Гордо було бачити, як платівку з його реміксом на компіляції Rave Racing у день релізу цієї весни в Берліні видавали по копії на руки. А недавно побачив, що його трек є в саундтреку гучного польського фільму «Усі безсонні ночі» про молодих тусівників. Круто ж!

Всіх не згадаю, але одними з перших сподобалися гурти Krobak, mandarinaduck, The Nietzsche та інший андеграунд. Вони дуже рідко заявляють про себе. Потім зайшов житомирський скрімо-гурт oh, deer!, я аж зробив татуювання з обкладинкою їхнього прощального минулорічного альбому. Ось для мене він — чи не найемоційніша робота, що була створена в Україні. Та і вони розпалися.

Але повірив в українську музику я тоді, коли побачив, що локальні маловідомі виконавці та індустрія загалом почали монетизувати свою діяльность (у тому числі й ми). І все ж чекаю, поки українська музична індустрія оформиться помітніше і буде проявлятися не тільки нерегулярними яскравими релізами.

Я повірю в українську музику більше, коли вона буде жити не тільки нерегулярними, хоч і яскравими, релізами.

Детальніше про премію Jager Music Awards — тут.