Бути кліпмейкером в Україні:
про ерекцію, музичні самородки та кіоски з шаурмою

Якщо кiлькiсть переглядiв усix його клiпiв на YouTube пiдсумувати, то цифра сягне бiльше 1,3 млрд. А кожне окреме вiдео набирає як мiнiмум кiлька мiльйонiв. Він працює на території поп-музики та має в своєму портфоліо майже всі відеороботи MOZGI, «Время и Стекло», артистів колишньої СНД і низку нагород, серед яких — «Найкращий клiпмейкер України».

Цей текст — відверта розмова про те, з якими проблемами стикається професійний режисер кліпів в Україні. Леонід Колосовський розповідає про вихід за встановлені бюджети, відповідальність перед артистами, помилки режисерів-початківців і сучасну поп-культуру.

Що таке кліпмейкерство

Я не можу сказати, що кліпмейкерство — це відгалуження кінематографа. Для мене кліпмейкерство є окремим видом мистецтва, який запозичує багато з кінематографа, фотографії, моди, живопису.

Про те, хто такий кліпмейкер

Як правило кліпмейкер є автором сценарію. Він прописує ідеї, те, як кліп буде виглядати. Іноді разом із артистом або креативним агентством. Таке буває вкрай рідко, адже до кліпмейкера приходять за його баченням, почерком і вміннями. Насамперед кліпмейкер — це автор ідеї і творець.

Я б негласно поділив роботу кліпмейкера на іміджеву і неіміджеву. Іміджева робота — це візуалізації, з якими артиста потім асоціює слухач, емоцiйний портрет: злий або добрий, похмурий або смішний. Навіть коли артист створює хорошу нішеву, жанрову музику, він усе одно когось наслідує. Він може бути гуру в музиці, але у візуалізаціях самого себе краще довіритися тому, хто в цьому розбирається.

Про самоосвіту та колегіальний інтелект

Є таке поняття, як «надивленість». «Він хороший хлопець, надивлений», — так іноді говорять. Ми бачимо багато фірмових робіт і ловимо там купу класних фішок. Надивленість — це самоосвіта кліпмейкера.

Багато артистів працюють на інтуїції. Однак артист, який вже став популярним, зобов’язаний все планувати. Це робота, стратегія. Вийти із зони комфорту дуже важко. Я створив образ артистів у кліпі «Имя 505», їх такими полюбили і люблять досі.

Але люди дорослішають, смаки змінюються, і мені потрібно все змінювати на щось цікавіше відповідно до нової музики і нового бачення артистом самого себе. Однак це не ставка на певну пісню або кліп. Це робота колегіального інтелекту. Збираю думки — що має виходити, куди рухатися, і так далі.

Саме тому мені складно працювати з гуртом «Время и Стекло». Ми всі дружимо, висловлюємо думки, приймаємо рішення. Кожна людина команди має свої смак і скіли. Тому колегіально прийняте рішення, найпевніше, на виході буде правильним.

Про відповідальність перед артистом і його слухачем

У рекламі є поняття брифінгу. Брифінг може бути і в артиста. Наприклад, коли він чи вона хочуть, щоб образи були яскравими або навпаки. Часто кліпмейкеру кажуть: «Роби, що хочеш». Однак який би брифінг від артиста не прийшов, кліпмейкер все одно бачить по-своєму. Часто виникають розбіжності та суперечки, коли артист і кліпмейкер бачать образ по-різному.

Я вважаю, що кліпмейкер має прислухатися до артиста, тому що артист знає себе, своє амплуа, чітко розуміє, куди він іде. Але в 9 випадках із 10 мене просять щось поміняти. Жоден артист ще не прийшов і не сказав: «Зроби як зазвичай». Кліпмейкер виступає ще і кризовим менеджером. Тобто у артиста не те щоб все погано, але хочеться, щоб було краще.

Кожен кліп — це зміна і ризик. Кліпмейкер створює візуальний образ артиста, його сприйняття. Над костюмами, звісно, працюють стилісти, над мейкапом — візажисти і перукарі. Але саме кліпмейкер придумує той образ, який буде з артистом асоціюватися.

Про бюджети, процеси і «попадання» на гроші

За бюджети я ніколи не виходив. Були проекти, де все проходило дуже щільно, але в кошторисі є стаття «непередбачені витрати». Ніколи не знаєш, що може статися. У правильних процесах ще є страховка. Але в Україні ці процеси протікають неправильно.

Є ринок зі своїми правилами, які вже не негласні, а юридичні. В нашій країні це поки що базарчик — ти мені, я тобі, ой, техніку упустили, хто винен? Не знаємо. А страховка і все інше — це страшна бюрократична тяганина, а терміни горять, а тут ще й податки, і простіше вже за розбиту апаратуру просто заплатити. Можна сказати, що в Україні ми займаємося не бізнесом, а чистою творчістю за компенсацію. На індустрію це не схоже.

Якщо вилазиш за бюджет, то «попадаєш» на свої гроші. Я не тільки режисер, я ще й співвласник компанії MOZGI Production. Я виконую складну функцію виконавчого продюсера. Я приймаю гроші і несу відповідальність за кінцевий результат.

Якщо художник кудись не приїхав, не привезли потрібний реквізит, то режисер може просто сказати: «Я не буду нічого знімати, поки це не привезуть». Режисерові все одно, хто втрачає гроші. Його завдання — втілити задумане. Я ж думаю, як з усього виплутатися. Це велика відповідальність.

Про шаблони та алгоритми кліпмейкінгу

Вони існують. Найпримітивніший і найпростіший алгоритм — синхронне відео, коли в його основі лежить спів артиста. Ти знімаєш його різними планами, поверх цього накладаються історія та óбрази. При цьому глядач повинен побачити саме артиста.

Якщо в кадрі 200 людей, то хто з них артист? Той, хто співає. Співати в своєму кліпі — це класика. Ми знімаємо спів і все — маємо основу. І якщо чогось десь не вистачає, то цю прогалину можна «заповнити» артистом, що співає. Стара гарна схема.

Складніша схема — це коли всередині історії людина співає певну фразу в певному місці кліпу. Це дуже складно зробити, адже будь-яка пісня лінійна. Найскладніші кліпи — це кліпи, в яких немає синхронів (де не співає людина). Тому що тобі потрібно набити неймовірну кількість матеріалу, а синхроном «перекритися» не вийде. Якщо десь монтаж не спрацював, то все. Це вже робота для профі, піонери її не зроблять.

Про класичний кліп

Будь-який кліп нагадує торт. Він має кілька шарів. Коржі підготувати не проблема, але вони сухі, нецікаві й погано виглядають. Далі потрібно робити шари — наприклад, змінювати look артиста для смакового розмаїття.

Дівчина хоче кліп. Ти думаєш: клас. Зробимо без сюжету, на village-тематику. Буде вона в гарному хліві, до неї прийде втомлений ковбой. Робимо їй перший образ, крепдешинову гарну сукню для ніжного образу. Ставимо контрове світло (освітлення, при якому джерело світла розміщено позаду об’єкта — прим. ред.), промінчики сонця — красиво, вона співає на снопі сіна. Один пласт є.

Далі потрібна історія. Вона прийшла до хліва, щось робить. Приходить Він, вона на Нього реагує, Він їй показує: «Почекай, почекай», і так далі. Є правила монтажу. Загальний план із загальним не можна клеїти, як і середній не можна клеїти із середнім. Потрібна розкадровка. Вона щось впустила — ми близько показуємо, що саме, бо це важливий символ. Тому ти знімаєш артиста в трьох планах — у повний ріст, бюст і крупний план.

Коли в історії не вистачає загального плану, завжди є середній. Так можна врятувати все. Це класична і найпростіша формула, з якої всі починають. Далі, коли вдосконалюються вміння, тобі стає нудно і починається: «А що, якщо..?» — і так до нескінченності.

Про підготовку сценарію

Під час зйомок кліпу «Про лицо» я почав вести відеощоденник. Я пишу перший сценарій, розкладаю його на сцени. Відправляю. Клааас! Але не зовсім, тому що це ті самі «Время и Стекло». Пишу другий сценарій. Клааас! Але бюджет такий, що ніхто його не вивезе. Пишу третій сценарій. І так два місяці. Ми створюємо новий образ, це не просто кліп на тему.

Ми у кліпі на пісню «Имя 505» задали тему, і чотири роки потім на ній виїжджали. В якийсь момент «Время и Стекло» навіть поміняли режисера на два роки, та все одно дотримувались того образу, що я для них створив. Тому що важко вийти із зони комфорту. Музика та сама, люди ті самі. Для Білана, Лоліти взагалі були створені абсолютно інші унікальні історії.

Я змінив Потапа і Настю. Із гротескних, грайливих жартівника і жартівниці я зробив серйозних артистів з ліричними піснями. Вони розважали, змушували танцювати, а потім вийшла «Бумдиггибай». І всі навколо дивувалися: «Це Потап і Настя? Ті, які “пиришки-пупиришки”? Серйозно?». Експеримент вдався.

Іноді буває так, що досить сценарію у вигляді есе, в якому одразу зрозуміла ідея. А бувають кліпи гурту «Время и Стекло», в сценарії до яких неможливо у кількох реченнях пояснити, що там відбувається. І потрібно описувати кадрами, щоб самому собі скласти картинку.

Мене часто запитують, як я продав сценарій кліпу «Имя 505». Це історія про що? Як його описати? Кліпи не зобов’язані бути сюжетними, однак складність у тому, як донести свою ідею, пояснити всю цю дічь. У мене завжди є фабула. Навіть у кліпі MOZGI «Полюбэ». Це треш, потік свідомості, але я можу пояснити, про що він.

Про те, як змінюється кліпмейкінг

Комп’ютерна графіка повністю змінила кліпмейкінг. З’явилося кілька творців, які спеціалізуються на конкретних CG-кліпах (Computer Graphics). Ми їх називаємо «постові» — від «пост-продакшн». Це те, що продовжує розвиватися. Друге — це робота над картинкою, щоб вона була стильною, модною, розкішною. У 2010-х почали працювати з формою. З’явилося поняття «trashy video» — Little Big, Die Antwoord і подібні. На хвилі цього хайпу і народився кліп «Имя 505».

У світі все прогнозовано і циклічно. Раніше, щоб стати рок-зіркою, потрібен був лейбл, який впишеться за артиста. Записати альбом у студії коштувало страшних грошей, а мати свою власну студію коштувало ще більше. З появою музичних редакторів на кшталт Q-Base, ProTools, Fruity Loops, Logic звукозапис став доступнішим. Але його якість не зросла.

Домашня студія не може конкурувати саундом з професійною. Тому інді-музика починає конкурувати формою. «А давайте зіграємо пісню в 6/8, а давайте не обробляти гітари». Вони починають робити з нічого щось, аби виділятися. Так само і в кліпмейкінгу. В нас немає грошей, тому давайте якось викручуватися. 2010-і — це епоха форм. Ми починаємо змішувати чорно-біле з кольоровим, VHS — з цифрою, робити вкраплення плівки та анімації. Ми робимо кліпи складніше. Наприклад, сьогодні кліп в одній локації вже зовсім не проходить.

Трохи більше про trashy video

Є фестиваль Berlin Music Video Awards, і там trashy video виділені в окрему номінацію. Тобто чим гірше, тим краще. Кліпи alyona alyona — якраз такі trashy video. Я вірю в самородків. Це Nirvana, The Doors, The Beatles, Земфіра — люди, про яких ти розумієш, що інших таких бути не може.

У шоу-бізнесі я не бачив жодного самородка. Все, що є — це безумовні здібності, працьовитість, вміння тримати себе на публіці, вміння комунікувати. Завдяки цьому ми бачимо зірок. А самородків — ні.

Про український та світовий кліпмейкінг

Наш і світовий кліпмейкінг відрізняються десь так само, як наша й світова музика. Картинки, ідеї, здібності у нас дуже високі. Але не можна забувати найважливіше: кліпмейкінг — це вторинний вид творчості. Первинними є артист і пісня.

Якщо музика лайно, то найкращий кліп і найсміливіша ідея не витягнуть артиста. Якби незалежна й цікава музика могла платити, то кліпи були б значно крутіші. В Україні платить масмаркет. Свобода думки і творчості — це класно, але з трьома копійками нічого не зробиш.

Про помилки режисерів-початківців

Режисери-початківці як правило «надивлені», і починають свою «надивленість» пропонувати клієнтові. Клієнт бачить круті картинки і думає: «Клас, хочу». Тільки ніхто не думає про те, що в цю крутість вкладені зовсім інші гроші. І вони намагаються пародіювати це за меншу суму. І все, попадос. Друге — вони починають ускладнювати. Якщо в тебе невеликий бюджет, то потрібно дорого доносити найпростішу думку.

Якщо в тебе є 5000 доларів, то це ні про що. Кліп має бути в одній кімнаті з однією людиною. Придумай історію, розкрути її навколо однієї кімнати, що відбувається в ній з людиною, покажи його трансформацію.

Зроби локально, але в тебе вистачить часу, світла, фахівців, ти нормально вдягнеш артиста і це буде виглядати добре. При бюджеті в 5000 доларів зробити «їдемо на машині, а потім вночі під міст, а там тусівка, люди танцюють…» не вийде. «Люди танцюють» — це вже $30 000, тому що людей треба знайти, одягнути, виставити  свiтло.

Про гонорари та від чого вони залежать

Гонорар кліпмейкера залежить від умінь. Я знаю середню ціну кліпів на ринку і розумію, яку частину від цього має складати мій гонорар. Якщо мені пропонують менший гонорар, але проект цікавий, то я можу віддати цю сумму на користь проекту. Побудувати кращі декорації, наприклад. Але я буду цим займатися тільки у вільний час, оскільки якщо в цей момент у мене є комерційна робота, яка дозволяє робити широкі жести, то я буду робити саме її. Для себе вирішив, що потрібно братися або за хороші проекти, або за дорогі.

Про «бути» і «видаватися»

Мене колись запитали: «А ви даєте гарантію, що в кліпа буде певна кількість переглядів і що його візьмуть на телеканал»? Я кажу: «В сенсі? Я що, директор телеканалу? Я можу вам придумати і створити кліп. А подобається вам чи не подобається — це вже інша розмова».

Така сама тонка межа в музикантів. Є два поняття — бути і видаватися. Найнебезпечніше — це видаватися. Люди це розуміють на рівні інтуїції, вони розуміють, що хтось не такий крутий, яким хоче бути. Коли я грав у гурті, в нас був барабанщик з консерваторії, який спеціально ускладнював свої партії. Я кажу: «Навіщо ти ускладнюєш там, де потрібна проста збивка?». Він відповідав: «Мені соромно перед своїми пацанами, вони скажуть, що я дічь граю». А я йому кажу: «Твої пацани ніколи не заплатять за твій концерт. Вони прийдуть і скажуть: “Дай плюси на вхiд”. Тому залишайся в жанрі».

Про творчість і роботу

Мене часто питають, чому я цим займаюся. Я відповідаю, що я не можу цим не займатися. Під «цим» я маю на увазі творчість. Я збрешу, якщо скажу, що у кліпмейкерстві я лише творю. Я і заробляю, і частково підтримую свій статус. Не беру багато роботи, щоб не розчаруватися у справі.

Творча потенція з часом слабшає. Якщо ти приходиш на майданчик без ерекції, то ти просто нічого не зробиш. Тоді ти тільки граєш роль режисера. Намагаєшся здаватись, а не бути. Мені не вистачає в людях саме «бути». Але, по ходу, цього не вистачає лише мені.

Про попсу, хіпстерів та ускладнення форм

Попсу постійно лають за прості кліше. Але в простій музиці мають бути прості фабули. Мене вражає, коли поп-артистки (як правило дівчата), надивившись крутих хіпстерських інді-кліпів, намагаються повторювати за ними. Не треба міксувати жанри. Те круте, що є в цих кліпах, ви зробите ще крутіше, тому що у вас є бабки. Але одночасно з цим ви цю крутість помножите на нуль.

Так сталося з Кіркоровим і його піснею «Цвет настроения синий». Він хайпонув, відео знято круто, з класним гумором. Однак це одразу перестало бути унікальним. Усе самобутнє і андеграундне, що було в його кліпі, стало предметом стьобу і все втратило. Не треба ускладнювати. Шансон має бути шансоном — чоловіки в костюмах, жінки серед квітів. У тебе є твій слухач і він хоче від тебе саме цього.

Про реп і поп

Усе залежить від попиту й пропозиції. Ми отримуємо те, на що заслуговуємо. Усе, що ми бачимо в поп-музиці, народ хоче дивитися і слухати. Українській музиці не вистачає самобутності та сміливості, не вистачає альтернативи. Вона ніби є, але якась надумана, я їй не вірю.

Зараз хайп за репом, більшість із якого для мене про «здаватися», а не про «бути». Я розумію, чому таке чіпляє аудиторію. Підлітки хочуть бути поганими хлопчиками, щоб подобатися дівчаткам. Мені не подобається, що вони намагаються себе вигадати. Хіпстерство, гонитва за дичиною і незвичайністю — це для мене теж про «здаватися».

А «бути» — це alyona alyona, яка обрала свій жанр. По суті, це звичайний реп про життя, але українською мовою, з дуже крутим флоу, едлібами.

Про символізм та особистий автограф

Ми постійно і навмисно вкладаємо у кліпи всякі малопомітні дрібниці. Це щось на зразок почерку. Наприклад, у кліпі «Все пучком» ми назвали одну вулицю моїм прізвищем, а іншу — прізвищем хлопця з продакшена.

У кліпі Лазарєва і Білана «Прости меня» Білан викидає старовинний годинник, а в ньому — фотографія дівчини, з якою я на той момент розлучився. Це такий особистий key frame, меседж лише для неї. Годинник — це символ. Так я хотів попрощатися з нею. Але і для самого кліпу цей кадр виявився ключовим.

У прості речі я намагаюся вкладати фішечки, які не просто будують мені кадр, а і щось значать. Наприклад, в кліпі Потапа і Насті «Умамы» росте дитина, по мірі її дорослішання змінюється наповнення кухні.

Я пам’ятаю своє дитинство, коли в мене вдома з’явилися мікрохвильовка і тостер. І я теж зробив так, щоб в «Умамы», коли дитині виповнюється 14 років, на кухні з’являлися мікрохвильовка і тостер. Холодильник і телевізор теж змінюються на нові. Десь я закладаю символізм, пов’язаний з моїм життям, десь — з чужим. Це такий непомітний автограф.