Тексти

Бути кліпмейкером в Україні:
про ерекцію, музичні самородки та кіоски з шаурмою

Данило Панімаш
4708

Якщо кiлькiсть переглядiв усix його клiпiв на YouTube пiдсумувати, то цифра сягне бiльше 1,3 млрд. А кожне окреме вiдео набирає як мiнiмум кiлька мiльйонiв. Він працює на території поп-музики та має в своєму портфоліо майже всі відеороботи MOZGI, «Время и Стекло», артистів колишньої СНД і низку нагород, серед яких — «Найкращий клiпмейкер України».

Цей текст — відверта розмова про те, з якими проблемами стикається професійний режисер кліпів в Україні. Леонід Колосовський розповідає про вихід за встановлені бюджети, відповідальність перед артистами, помилки режисерів-початківців і сучасну поп-культуру.

Леонід Колосовський

Що таке кліпмейкерство

Я не можу сказати, що кліпмейкерство — це відгалуження кінематографа. Для мене кліпмейкерство є окремим видом мистецтва, який запозичує багато з кінематографа, фотографії, моди, живопису.

Про те, хто такий кліпмейкер


Як правило кліпмейкер є автором сценарію. Він прописує ідеї, те, як кліп буде виглядати. Іноді разом із артистом або креативним агентством. Таке буває вкрай рідко, адже до кліпмейкера приходять за його баченням, почерком і вміннями. Насамперед кліпмейкер — це автор ідеї і творець.

Я б негласно поділив роботу кліпмейкера на іміджеву і неіміджеву. Іміджева робота — це візуалізації, з якими артиста потім асоціює слухач, емоцiйний портрет: злий або добрий, похмурий або смішний. Навіть коли артист створює хорошу нішеву, жанрову музику, він усе одно когось наслідує. Він може бути гуру в музиці, але у візуалізаціях самого себе краще довіритися тому, хто в цьому розбирається.

Про самоосвіту та колегіальний інтелект

Є таке поняття, як «надивленість». «Він хороший хлопець, надивлений», — так іноді говорять. Ми бачимо багато фірмових робіт і ловимо там купу класних фішок. Надивленість — це самоосвіта кліпмейкера.

Багато артистів працюють на інтуїції. Однак артист, який вже став популярним, зобов’язаний все планувати. Це робота, стратегія. Вийти із зони комфорту дуже важко. Я створив образ артистів у кліпі «Имя 505», їх такими полюбили і люблять досі.

Але люди дорослішають, смаки змінюються, і мені потрібно все змінювати на щось цікавіше відповідно до нової музики і нового бачення артистом самого себе. Однак це не ставка на певну пісню або кліп. Це робота колегіального інтелекту. Збираю думки — що має виходити, куди рухатися, і так далі.

Саме тому мені складно працювати з гуртом «Время и Стекло». Ми всі дружимо, висловлюємо думки, приймаємо рішення. Кожна людина команди має свої смак і скіли. Тому колегіально прийняте рішення, найпевніше, на виході буде правильним.

Про відповідальність перед артистом і його слухачем

У рекламі є поняття брифінгу. Брифінг може бути і в артиста. Наприклад, коли він чи вона хочуть, щоб образи були яскравими або навпаки. Часто кліпмейкеру кажуть: «Роби, що хочеш». Однак який би брифінг від артиста не прийшов, кліпмейкер все одно бачить по-своєму. Часто виникають розбіжності та суперечки, коли артист і кліпмейкер бачать образ по-різному.

Я вважаю, що кліпмейкер має прислухатися до артиста, тому що артист знає себе, своє амплуа, чітко розуміє, куди він іде. Але в 9 випадках із 10 мене просять щось поміняти. Жоден артист ще не прийшов і не сказав: «Зроби як зазвичай». Кліпмейкер виступає ще і кризовим менеджером. Тобто у артиста не те щоб все погано, але хочеться, щоб було краще.

Кожен кліп — це зміна і ризик. Кліпмейкер створює візуальний образ артиста, його сприйняття. Над костюмами, звісно, працюють стилісти, над мейкапом — візажисти і перукарі. Але саме кліпмейкер придумує той образ, який буде з артистом асоціюватися.

В Україні ми займаємося не бізнесом, а чистою творчістю за компенсацію.
На індустрію це не схоже.

Про бюджети, процеси і «попадання» на гроші

За бюджети я ніколи не виходив. Були проекти, де все проходило дуже щільно, але в кошторисі є стаття «непередбачені витрати». Ніколи не знаєш, що може статися. У правильних процесах ще є страховка. Але в Україні ці процеси протікають неправильно.

Є ринок зі своїми правилами, які вже не негласні, а юридичні. В нашій країні це поки що базарчик — ти мені, я тобі, ой, техніку упустили, хто винен? Не знаємо. А страховка і все інше — це страшна бюрократична тяганина, а терміни горять, а тут ще й податки, і простіше вже за розбиту апаратуру просто заплатити. Можна сказати, що в Україні ми займаємося не бізнесом, а чистою творчістю за компенсацію. На індустрію це не схоже.

Якщо вилазиш за бюджет, то «попадаєш» на свої гроші. Я не тільки режисер, я ще й співвласник компанії MOZGI Production. Я виконую складну функцію виконавчого продюсера. Я приймаю гроші і несу відповідальність за кінцевий результат.

Якщо художник кудись не приїхав, не привезли потрібний реквізит, то режисер може просто сказати: «Я не буду нічого знімати, поки це не привезуть». Режисерові все одно, хто втрачає гроші. Його завдання — втілити задумане. Я ж думаю, як з усього виплутатися. Це велика відповідальність.

Про шаблони та алгоритми кліпмейкінгу

Вони існують. Найпримітивніший і найпростіший алгоритм — синхронне відео, коли в його основі лежить спів артиста. Ти знімаєш його різними планами, поверх цього накладаються історія та óбрази. При цьому глядач повинен побачити саме артиста.

Якщо в кадрі 200 людей, то хто з них артист? Той, хто співає. Співати в своєму кліпі — це класика. Ми знімаємо спів і все — маємо основу. І якщо чогось десь не вистачає, то цю прогалину можна «заповнити» артистом, що співає. Стара гарна схема.

Складніша схема — це коли всередині історії людина співає певну фразу в певному місці кліпу. Це дуже складно зробити, адже будь-яка пісня лінійна. Найскладніші кліпи — це кліпи, в яких немає синхронів (де не співає людина). Тому що тобі потрібно набити неймовірну кількість матеріалу, а синхроном «перекритися» не вийде. Якщо десь монтаж не спрацював, то все. Це вже робота для профі, піонери її не зроблять.

Про класичний кліп

Будь-який кліп нагадує торт. Він має кілька шарів. Коржі підготувати не проблема, але вони сухі, нецікаві й погано виглядають. Далі потрібно робити шари — наприклад, змінювати look артиста для смакового розмаїття.

Дівчина хоче кліп. Ти думаєш: клас. Зробимо без сюжету, на village-тематику. Буде вона в гарному хліві, до неї прийде втомлений ковбой. Робимо їй перший образ, крепдешинову гарну сукню для ніжного образу. Ставимо контрове світло (освітлення, при якому джерело світла розміщено позаду об’єкта — прим. ред.), промінчики сонця — красиво, вона співає на снопі сіна. Один пласт є.

Далі потрібна історія. Вона прийшла до хліва, щось робить. Приходить Він, вона на Нього реагує, Він їй показує: «Почекай, почекай», і так далі. Є правила монтажу. Загальний план із загальним не можна клеїти, як і середній не можна клеїти із середнім. Потрібна розкадровка. Вона щось впустила — ми близько показуємо, що саме, бо це важливий символ. Тому ти знімаєш артиста в трьох планах — у повний ріст, бюст і крупний план.

Коли в історії не вистачає загального плану, завжди є середній. Так можна врятувати все. Це класична і найпростіша формула, з якої всі починають. Далі, коли вдосконалюються вміння, тобі стає нудно і починається: «А що, якщо..?» — і так до нескінченності.

Про підготовку сценарію

Під час зйомок кліпу «Про лицо» я почав вести відеощоденник. Я пишу перший сценарій, розкладаю його на сцени. Відправляю. Клааас! Але не зовсім, тому що це ті самі «Время и Стекло». Пишу другий сценарій. Клааас! Але бюджет такий, що ніхто його не вивезе. Пишу третій сценарій. І так два місяці. Ми створюємо новий образ, це не просто кліп на тему.

Ми у кліпі на пісню «Имя 505» задали тему, і чотири роки потім на ній виїжджали. В якийсь момент «Время и Стекло» навіть поміняли режисера на два роки, та все одно дотримувались того образу, що я для них створив. Тому що важко вийти із зони комфорту. Музика та сама, люди ті самі. Для Білана, Лоліти взагалі були створені абсолютно інші унікальні історії.

Я змінив Потапа і Настю. Із гротескних, грайливих жартівника і жартівниці я зробив серйозних артистів з ліричними піснями. Вони розважали, змушували танцювати, а потім вийшла «Бумдиггибай». І всі навколо дивувалися: «Це Потап і Настя? Ті, які “пиришки-пупиришки”? Серйозно?». Експеримент вдався.

Іноді буває так, що досить сценарію у вигляді есе, в якому одразу зрозуміла ідея. А бувають кліпи гурту «Время и Стекло», в сценарії до яких неможливо у кількох реченнях пояснити, що там відбувається. І потрібно описувати кадрами, щоб самому собі скласти картинку.

Мене часто запитують, як я продав сценарій кліпу «Имя 505». Це історія про що? Як його описати? Кліпи не зобов’язані бути сюжетними, однак складність у тому, як донести свою ідею, пояснити всю цю дічь. У мене завжди є фабула. Навіть у кліпі MOZGI «Полюбэ». Це треш, потік свідомості, але я можу пояснити, про що він.

Про те, як змінюється кліпмейкінг

Комп’ютерна графіка повністю змінила кліпмейкінг. З’явилося кілька творців, які спеціалізуються на конкретних CG-кліпах (Computer Graphics). Ми їх називаємо «постові» — від «пост-продакшн». Це те, що продовжує розвиватися. Друге — це робота над картинкою, щоб вона була стильною, модною, розкішною. У 2010-х почали працювати з формою. З’явилося поняття «trashy video» — Little Big, Die Antwoord і подібні. На хвилі цього хайпу і народився кліп «Имя 505».

У світі все прогнозовано і циклічно. Раніше, щоб стати рок-зіркою, потрібен був лейбл, який впишеться за артиста. Записати альбом у студії коштувало страшних грошей, а мати свою власну студію коштувало ще більше. З появою музичних редакторів на кшталт Q-Base, ProTools, Fruity Loops, Logic звукозапис став доступнішим. Але його якість не зросла.

Домашня студія не може конкурувати саундом з професійною. Тому інді-музика починає конкурувати формою. «А давайте зіграємо пісню в 6/8, а давайте не обробляти гітари». Вони починають робити з нічого щось, аби виділятися. Так само і в кліпмейкінгу. В нас немає грошей, тому давайте якось викручуватися. 2010-і — це епоха форм. Ми починаємо змішувати чорно-біле з кольоровим, VHS — з цифрою, робити вкраплення плівки та анімації. Ми робимо кліпи складніше. Наприклад, сьогодні кліп в одній локації вже зовсім не проходить.

Трохи більше про trashy video

Є фестиваль Berlin Music Video Awards, і там trashy video виділені в окрему номінацію. Тобто чим гірше, тим краще. Кліпи alyona alyona — якраз такі trashy video. Я вірю в самородків. Це Nirvana, The Doors, The Beatles, Земфіра — люди, про яких ти розумієш, що інших таких бути не може.

У шоу-бізнесі я не бачив жодного самородка. Все, що є — це безумовні здібності, працьовитість, вміння тримати себе на публіці, вміння комунікувати. Завдяки цьому ми бачимо зірок. А самородків — ні.

Про український та світовий кліпмейкінг

Наш і світовий кліпмейкінг відрізняються десь так само, як наша й світова музика. Картинки, ідеї, здібності у нас дуже високі. Але не можна забувати найважливіше: кліпмейкінг — це вторинний вид творчості. Первинними є артист і пісня.

Якщо музика лайно, то найкращий кліп і найсміливіша ідея не витягнуть артиста. Якби незалежна й цікава музика могла платити, то кліпи були б значно крутіші. В Україні платить масмаркет. Свобода думки і творчості — це класно, але з трьома копійками нічого не зробиш.

Про помилки режисерів-початківців

Режисери-початківці як правило «надивлені», і починають свою «надивленість» пропонувати клієнтові. Клієнт бачить круті картинки і думає: «Клас, хочу». Тільки ніхто не думає про те, що в цю крутість вкладені зовсім інші гроші. І вони намагаються пародіювати це за меншу суму. І все, попадос. Друге — вони починають ускладнювати. Якщо в тебе невеликий бюджет, то потрібно дорого доносити найпростішу думку.

Якщо в тебе є 5000 доларів, то це ні про що. Кліп має бути в одній кімнаті з однією людиною. Придумай історію, розкрути її навколо однієї кімнати, що відбувається в ній з людиною, покажи його трансформацію.

Зроби локально, але в тебе вистачить часу, світла, фахівців, ти нормально вдягнеш артиста і це буде виглядати добре. При бюджеті в 5000 доларів зробити «їдемо на машині, а потім вночі під міст, а там тусівка, люди танцюють…» не вийде. «Люди танцюють» — це вже $30 000, тому що людей треба знайти, одягнути, виставити  свiтло.

Про гонорари та від чого вони залежать

Гонорар кліпмейкера залежить від умінь. Я знаю середню ціну кліпів на ринку і розумію, яку частину від цього має складати мій гонорар. Якщо мені пропонують менший гонорар, але проект цікавий, то я можу віддати цю сумму на користь проекту. Побудувати кращі декорації, наприклад. Але я буду цим займатися тільки у вільний час, оскільки якщо в цей момент у мене є комерційна робота, яка дозволяє робити широкі жести, то я буду робити саме її. Для себе вирішив, що потрібно братися або за хороші проекти, або за дорогі.

Про «бути» і «видаватися»

Мене колись запитали: «А ви даєте гарантію, що в кліпа буде певна кількість переглядів і що його візьмуть на телеканал»? Я кажу: «В сенсі? Я що, директор телеканалу? Я можу вам придумати і створити кліп. А подобається вам чи не подобається — це вже інша розмова».

Така сама тонка межа в музикантів. Є два поняття — бути і видаватися. Найнебезпечніше — це видаватися. Люди це розуміють на рівні інтуїції, вони розуміють, що хтось не такий крутий, яким хоче бути. Коли я грав у гурті, в нас був барабанщик з консерваторії, який спеціально ускладнював свої партії. Я кажу: «Навіщо ти ускладнюєш там, де потрібна проста збивка?». Він відповідав: «Мені соромно перед своїми пацанами, вони скажуть, що я дічь граю». А я йому кажу: «Твої пацани ніколи не заплатять за твій концерт. Вони прийдуть і скажуть: “Дай плюси на вхiд”. Тому залишайся в жанрі».

Творча потенція з часом слабшає. Якщо ти приходиш на майданчик без ерекції, то ти просто нічого не зробиш.

Про творчість і роботу

Мене часто питають, чому я цим займаюся. Я відповідаю, що я не можу цим не займатися. Під «цим» я маю на увазі творчість. Я збрешу, якщо скажу, що у кліпмейкерстві я лише творю. Я і заробляю, і частково підтримую свій статус. Не беру багато роботи, щоб не розчаруватися у справі.

Творча потенція з часом слабшає. Якщо ти приходиш на майданчик без ерекції, то ти просто нічого не зробиш. Тоді ти тільки граєш роль режисера. Намагаєшся здаватись, а не бути. Мені не вистачає в людях саме «бути». Але, по ходу, цього не вистачає лише мені.

Про попсу, хіпстерів та ускладнення форм

Попсу постійно лають за прості кліше. Але в простій музиці мають бути прості фабули. Мене вражає, коли поп-артистки (як правило дівчата), надивившись крутих хіпстерських інді-кліпів, намагаються повторювати за ними. Не треба міксувати жанри. Те круте, що є в цих кліпах, ви зробите ще крутіше, тому що у вас є бабки. Але одночасно з цим ви цю крутість помножите на нуль.

Так сталося з Кіркоровим і його піснею «Цвет настроения синий». Він хайпонув, відео знято круто, з класним гумором. Однак це одразу перестало бути унікальним. Усе самобутнє і андеграундне, що було в його кліпі, стало предметом стьобу і все втратило. Не треба ускладнювати. Шансон має бути шансоном — чоловіки в костюмах, жінки серед квітів. У тебе є твій слухач і він хоче від тебе саме цього.

Про реп і поп

Усе залежить від попиту й пропозиції. Ми отримуємо те, на що заслуговуємо. Усе, що ми бачимо в поп-музиці, народ хоче дивитися і слухати. Українській музиці не вистачає самобутності та сміливості, не вистачає альтернативи. Вона ніби є, але якась надумана, я їй не вірю.

Зараз хайп за репом, більшість із якого для мене про «здаватися», а не про «бути». Я розумію, чому таке чіпляє аудиторію. Підлітки хочуть бути поганими хлопчиками, щоб подобатися дівчаткам. Мені не подобається, що вони намагаються себе вигадати. Хіпстерство, гонитва за дичиною і незвичайністю — це для мене теж про «здаватися».

А «бути» це alyona alyona, яка обрала свій жанр. По суті, це звичайний реп про життя, але українською мовою, з дуже крутим флоу, едлібами.

Про символізм та особистий автограф

Ми постійно і навмисно вкладаємо у кліпи всякі малопомітні дрібниці. Це щось на зразок почерку. Наприклад, у кліпі «Все пучком» ми назвали одну вулицю моїм прізвищем, а іншу — прізвищем хлопця з продакшена.

У кліпі Лазарєва і Білана «Прости меня» Білан викидає старовинний годинник, а в ньому — фотографія дівчини, з якою я на той момент розлучився. Це такий особистий key frame, меседж лише для неї. Годинник — це символ. Так я хотів попрощатися з нею. Але і для самого кліпу цей кадр виявився ключовим.

У прості речі я намагаюся вкладати фішечки, які не просто будують мені кадр, а і щось значать. Наприклад, в кліпі Потапа і Насті «Умамы» росте дитина, по мірі її дорослішання змінюється наповнення кухні.

Я пам’ятаю своє дитинство, коли в мене вдома з’явилися мікрохвильовка і тостер. І я теж зробив так, щоб в «Умамы», коли дитині виповнюється 14 років, на кухні з’являлися мікрохвильовка і тостер. Холодильник і телевізор теж змінюються на нові. Десь я закладаю символізм, пов’язаний з моїм життям, десь — з чужим. Це такий непомітний автограф.

Про тиранів, емоційні зриви та знімальний процес

Знімальний майданчик — це розлитий бензин. Усі творчі, втомлені та невиспані. В кожного своя зона відповідальності. Це колектив, який збирається і працює по 20+ годин. Тому якщо ти пустиш іскру (а це залежить від тебе, адже ти — лакмусовий папірець, ти режисер), то починає палати все.

Режисер — не тільки організатор і митець, він ще і психолог. Треба тримати баланс між батогом і пряником. Якщо ти закомплексована і незадоволена людина, яка отримує владу і на знімальному майданчику починає всіх ганяти, то це вже твої проблеми. Іноді бувають ситуації, коли видно, що батога не вистачає. Але не потрібно ставати деспотом.

Бувало, я спеціально грубив, говорив на вушко дівчинці, щоб вона прибрала з себе зайву грайливість і закрилася в собі. Іноді доводиться і прилюдно вилаятися. З артистами сваритися прилюдно не можна, інакше вони просто не вийдуть на знімальний майданчик.

При цьому не можна бути надто добрим, тому що всі розслабляються. Якщо перегнеш, люди почнуть закриватися. Побувавши в гостях на зйомках у різних колективів, я помітив, що режисер — це часто якийсь деспот. Я бачив, коли люди принижують інших просто через свою вищу посаду. У них це норма. Я так не можу.

Субординація важлива. На мою територію краще не лізти, але зйомки мають проходити весело. Якщо вони не fun, то навіщо тоді взагалі все це потрібно? Заради грошей? Існує купа інших бізнесів, де можна заробляти хороші гроші з меншими зусиллями. Два кіоски з шаурмою, напевно, приносять більший прибуток, ніж кліпмейкерство. Тому я пишаюся собою і моєю командою. Ми всі кайфуємо на зйомках.

Ілюстрації: Максим Журавчак

Читайте також анонімне інтерв’ю без прикрас про секс з фанатками.