Чому ми досі слухаємо
Валерія Меладзе?

На дружніх вечірках без музики нікуди. Після спілкування про нові/старі/культові альбоми і певну кількість випитого алкоголю дуже часто вечірка переходить у прослуховування естради на кшталт Валерія Меладзе. Закономірним розвитком паті стає колективна самба білого метелика.

Останні кілька місяців моя стрічка в соцмережах рясніє ностальгією за Валерієм Меладзе, причому ностальгують молоді креативні люди (здебільшого — жінки) від 18 до 25 років. Вони постять прикольні картинки зі співаком, цитують його пісні і роблять смішні дописи. Всі ці пости сповнені «усміхненого суму» то за минулим, то за сьогоденням, то за самим Меладзе.

Однак чому з усієї естрадної музики 1990-х і 2000-х саме Валерій Меладзе залишився у спогадах юнаків та юначок і стає все більш меметичним? Різні покоління з різним світоглядом, однак саме Меладзе пережив своїх колег за кількістю спогадів і цитуваннями. Наприклад, його колеги за цехом Дмитро Маліков, Володимир Пресняков, Леонід Агутін такої перевірки часом не пройшли. Чому ж теперішні молоді дівчата з особливим теплом пишуть про Валерія Шотаєвича та його пісні?

Частково це полягає у радикальній зміні музичних шаблонів останніх років. Надлишок і швидкоплинність музики викликає відчуття мінливості. Цінність сучасної музики тримається щонайбільше місяць, і то у випадку надзвичайної зірковості виконавця. Кожен день з’являється новий артист із хітом, який через тиждень навряд чи хтось зможе наспівати.

На відміну від:

Емоції і почуття в піснях так само нестабільні. До того ж поп-музика все більше стає асексуальною, без яскраво вираженої пристрасті. Якщо сказати коротко — вона стала з одного боку більш обережною та стриманою, а з іншого — агресивною, тваринною, мізогінно-мізандрічною. Достатньо згадати тексти Cardi B і численних реперів.

Відносини ліричних героїв з домінантно-пасивних (ти мене кинув(-ла), я страждаю) перетворюються на активно-агресивні, без лицарської манірності. На цьому базується найактуальніша музика сьогодення. І не дивно, адже в сучасному і дуже швидкому світі на велике романтичне кохання просто не вистачає часу. Активна молодь раціоналізує свої ресурси, відмовляючись від ускладнення сексуальних відносин або взагалі відмовляючись від них на користь кар’єр і амбіцій.

Значну роль відіграє меметичність образів і пісень — досить згадати Kanye West’a і Lil Pump’a з їхньою I Love It або всіма обласкану Монеточку з бомжуванням біля трас. Швидкість поширення і поглинання інформації дозволяє мемам розганятися, однак вони теж швидко зникають з поля зору, замінюються іншими. Музика перетворюється на суцільний інформаційний шум, тому не дивно, що ми втомлюємося від постіронічної розмитості, несерйозності, музичної неакуратності та шукаємо стабільність в минулому.

А поп-музика минулого — це і є стабільність. Згадаємо пісні другої половини 1990-х та 2000-х — нескінченне скиглення за втраченим коханням або навпаки — оспівування кохання легковажного. Саме в цей період Валерій Меладзе вистрілив своїм першим альбомом «Сэра». Однак на відміну від своїх колег із поп-тусовки, Меладзе викликав довіру.

Образ мужнього, але романтичного чоловіка, який вже нібито всього досяг і побудував успішний бізнес, а поп-музика для нього — це хобі, самовираження тонкої і талановитої душі. І на відміну від нескінченних пісень про інфантильне кохання, Меладзе досі чіпляє своїм зрілим і раціональним підходом.

Пісні Меладзе демонструють втрачений досвід романтичної, але при цьому дорослої і осмисленої пристрасті на противагу суїцидальній, невротичній та агресивній любові сучасної поп-культури. Місцями здається, що любов Меладзе — це партнерський, якщо не сказати «споживчий» інтерес. Вона швидкоплинна, а розставання не смертельне — що поробиш, ми спробували, але не вийшло. Кохання — невпинний цикл.

Цікаво, що серед своїх естрадних колег Меладзе  був ледь не єдиним, хто в своїх піснях не скиглив, а пропонував взаємоповажне партнерство, романтично і галантно. І всі ці зізнання і констатації відбувались під дійсно круті аранжування.

Старший брат і продюсер Валерія, Костянтин Меладзе, зробив ставку на нью-вейв із поправкою на менталітет пострадянських країн. На виході з’явилася еклектична і пристрасна музика. Яка, на відміну від більшості поп-хітів другої половини 1990-х і 2000-х, не викликає фейспалмів. І складно вбити в собі такі речі, як «Самба белого мотылька» або «Притяженья больше нет». Він був єдиним з пострадянської естради, кого не було соромно слухати, від поезії до музики.

Валерія Меладзе переслуховують просто так, а не тому, що хтось запустив вдалий мем Ця негласна меметичність Меладзе серед дівчат, схоже, обумовлена спрагою більш глибоких почуттів, уважнішого погляду на самих себе. Здається, що вони потайки хочуть, щоб в них бачили тропікану-жінку, а не одну з bitches, яка повинна догодити черговому реперу-жіноненависнику. Адже репери з усієї сучасної поп-культури найбільш нестабільні, особливо в коханні. І не дивно — сьогоднішній світ рік у рік прискорюється і прагматизується — як і почуття.

Ми втомлюємося бути дітьми, тому настає момент, коли нам хочеться чогось дорослого. Схоже на те, що пісні Валерія Меладзе поступово перетворюються на секретний бастіон, куди тікають дівчата і подеколи хлопці, щоб помріяти про ті речі, які були втрачені в світовій поп-культурі. Романтичність змінилася цинізмом, а юність скороминуча.

Не забуваймо про яскраву образність текстів. Меладзе співає своїм тенором пісні про тропікану-жінку і циганку Серу, і ми бажаємо або стати ними, або ними володіти, хочемо, щоб нас так само кохали. Це не метамодернізм з його мінливою щирістю, це, скоріше, бардівська пісня, щирий романс зі стабільними почуттями. Валерій Меладзе — guilty pleasure активного креативного класу, така собі опора забутого лицарства та почуттів, яку агресивно затирає сучасний світ.

Читайте також, чому репер Курган — головний художник у сучасній українській музиці