Редактор СЛУХу Даня Панімаш відвідав концерт Massive Attack на фестивалі UPark. Його поплавило настільки, що він не утримався і написав колонку про свої переживання.
Коли мені було дванадцять років, я подивився трилер «Розпалка» (рос. «Щепка»). У ньому Вільям Болдвін палко займався коханням з Шерон Стоун, десь на межі між пристрастю і зґвалтуванням. Така собі сцена, насправді, бачив і краще.
Більше, ніж цей сумовитий секс, мене заінтригувала музика, під яку ця дія відбувалась — настільки, що я періодично вмикав відеокасету з фільмом, щоб почути уривок дивної, тривожної, пульсуючої, ніби кров під час сексуального збудження, композиції.
Ця похмура пісня не виходила з голови. Лише через кілька років я випадково дізнався назву та виконавця — моя мати дивилася телевізор і натрапила на канал Enter Music, де в той час показували кліп Massive Attack — Unfinished Sympathy. Так почалося моє знайомство з ними — з однієї пісні у дешевому трилері, який був номінований аж на сім «Золотих малин».
Згодом я вперше побачив кліпи Massive Attack і закохався у них одразу. Мене приваблювала поетичність кліпів та образ похмурого, хворобливого Роберта Дель Найі, який немов витав між нервовим зривом і божевіллям, кинутий наодинці з власними демонами, яких він долав з перемінним успіхом.
У своїх кліпах Massive Attack немов показували різні психопатичні стани особистості. Не скажу, що я хотів би пережити подібне, однак за тим візуальним психобенкетом крилася таємниця, яку хотілося розгадати. Якщо відірвати музику гурту від їх візуальних концепцій, відкривалася зовсім інша картина. Музика Massive Attack викликала в мене відчуття тотальної самотності, солодкого суму в холодному ліжку. Те, що треба для підлітка.
Рідко музикант здатен із перших звуків закинути слухача у свій всесвіт, де доводилося б грати за його правилами. Цей всесвіт приваблює і не відпускає до тих пір, поки або музикант, або слухач не зміняться і не втратять спільну мову. Тому кожен сеанс прослуховування перетворюється на комунікацію.
Протягом 15-и років я постійно повертаюсь до бристольців. Навіть навчився керувати їхньою музикою, змінювати світ під себе. Я знаходжу в них рівного співрозмовника, не можу перестати їх слухати. Можу викликати відчуття тривоги, коли хочеться похвилюватися. Можу зануритися в робочий транс або відчути всередині екзистенційний вакуум. Звичайно, я й сам можу входити у різні емоційні стани, але музика Massive Attack прискорює ці процеси. Або я нав’язливо шукаю привід перестати їх слухати, та не знаходжу.
Ми з коханою, у наших стосунках з якою бристольці зіграли яскраву та емоційну роль, придбали квитки на літній концерт Massive Attack у Берліні. А потім їх оголосили у лайнапі фестивалю UPark. «Та й х*й з ними», — крякнули ми в передчутті Великого Сольного Концерту Усього Нашого Життя, почали потроху збирати речі. Однак за пару тижнів до подорожі нам довелося продати квитки за певних обставин. Тому в нас не було іншого виходу, крім як вриватись на UPark.
Ми йшли слухати Massive Attack для того, аби розчаруватися, звільнитися від їх параноїдальної гіперчуттєвості та нарешті видалити їх дискографію з жорсткого диска, чи навпаки — ще більше полюбити бристольських спокусників. Однак того, що відбувалося на сцені, ми ніяк не очікували, починаючи від звуку і закінчуючи скаженою енергетикою за відсутності будь-якого руху на сцені.
Зараз, згадуючи той день на холодну голову, забувши про те, як тремтіли та пітніли наші руки, я розумію, що стан шоку та екстазу зумовлений особистою історією відносин із музикою гурту. Наша комунікація з Робертом і його командою у світлі стробоскопів і візуалізацій перейшла на новий рівень. Моє маленьке «я! я теж існую і мені є що сказати світу!» перестало існувати.
Я здався майже з першого ж треку, перестав опиратися, дозволивши Massive Attack себе зжерти до останку. Ну а потім ми з дівчиною напились — чи від щастя, чи від втоми, чи з горя, що їх виступ завершився безглуздою піснею Splitting the Atom. Але потайки я був вдячний їм, що вони зіграли найгіршу зі своїх пісень — таким чином Massive Attack дозволили мені повернутися назад до себе.
Я хотів видалити дискографію MA, однак після концерту я доповнив її усіма можливими лайвами та реміксами. Знову передивився їх кліпи. Почитав коментарі у фейсбуці, перечитав ледь не усі інтерв’ю Дель Найі. Знайшов статтю про те, як формуються віжуали, навколо яких виникли суперечки в українському сегменті фейсбуку. Виникає враження, що люди чекали чогось легкого і «про кохання», а потрапили виступ гурту, що вивалив на них свій складний світ — і вони не змогли цей світ здолати. Прямо як я, але з інших кутів сприйняття та індивідуальної історії. Але це вже їхня битва, а не моя.
Уся ця емоційна та місцями відверта сповідь написана скоріше для самого себе. Зафіксувати надлишок несподівано сильної емоції, яку мені ледь вдалося приборкати. Подивитись на себе минулого і на себе сьогоднішнього. Дослідити самого себе, провести невеликий кострубатий самоаналіз. І зрозуміти, що інколи у битві его перемогти неможливо. Інколи це корисно.
Читайте також, які круті концерти потрібно відвідати у серпні.