Чому «Пошлая Молли» дратуватиме дорослих?

Схожий шквал критики випав і на долю харківського гурту «Пошлая Молли». Попри те, що дорослий розум не сприймає таку музику («Лайно! Вульгарщина! Несмак! Це не рок і не музика!»), реакція молоді повністю протилежна — про це свідчать солдаути майже всюди, куди приїздить молодий Кирило Блєдний зі своєю бандою. А що ви хотіли? Молодь має бунтувати, старші мають сварити. Дилема батьків і дітей поширюється і на музіндустрію.

Коли пересічний слухач чує «Пошлую Молли», то справді питає «Вони це серйозно?», а професійний музикант розбиває собі обличчя фейспалмом. Пісні про підлітковий секс, наркотики і випивончик, про х**ову сестру та аморальних школярів, зіграні трьома нескладними акордами та рясно посипані матюками. Це — не найлегший шлях до серця пращурів та серйозних чоловіків і жінок, які полюбляють Throbbing Gristle, Йогана Баха, Converge та «Океан Ельзи». І не дивно, що аристократи духу та інші естети, послухавши 30 секунд одну пісню «Молли», одразу викидають гурт у смітник.

Та все ж, чому «Пошлая Молли» стала такою популярною? Відповідь на це запитання криється у соціальному запиті та світі навколо. У 1970-х отці панку Ramones почали кошмарити світ своїм нігілистичним способом життя. Їх «музичний активізм» був спричинений кількарічною руйнацією рідного Нью-Йорка, в якому на той час тривала справжня громадянська війна. Місто почало тонути в корупції та міжрасових конфліктах, і наслідком цього став тотальний соціальний крах. Кожен день когось убивали, грабували. Туристам і гостям мегаполісу роздавали нотатки з порадами про те, як вижити в Нью-Йорку і зберегти свої речі.

Коли велика четвірка гранжу (Nіrvana, Pearl Jam, Soundgarden i Alice in Chains) у 1980-х починала робити перші кроки в музиці, Сіетл (батьківщина гранжу) був занедбаним, депресивним містом, ізольованим від центрів поп-культури на кшталт Лос-Анжелеса та Нью-Йорка. Курт Кобейн, Кріс Корнел, Лейн Стейлі, Джої Рамоун та інші співали про те, що відчували люди далеко за межами цих міст.

«Пошлая Молли» — не виняток із правила, і успіх гурту можна порівняти з успіхом Nirvana, з поправкою на менталітет і модне словосполучення «культурний код». Єдине, що змінилося, — правила гри і соціальний запит цільової аудиторії, яка нарешті отримала свою ікону — людину, що співає про їхнє реальне життя і переживання, ще й зрозумілою мовою. Кирило Блєдний ніколи не приховував, хто є його слухачем — це 14-тирічні хлопці й дівчата, які намагаються наздогнати світ. Те, про що співає Блєдний, є повністю чужорідним для покоління батьків, які народилися у 1960–70-х роках і жили у Радянському Союзі без наркотиків і сексуальної свободи — свободи не бути засудженим більшістю, що підтримує моральну лінію партії. Сучасний підліток дорослішає швидше, і вільний доступ до будь-якої інформації грає в цьому вагому роль. Таємний світ дорослих стає ближчим. Щоб дізнатися, звідки беруться діти, що таке наркотики і чому вода не тече вверх, вже не потрібно запитувати батьків, адже є інтернет. Покоління 2000-х — це покоління циніків, які дізнаються про «темні сторони» життя раніше, ніж дізнавалися їх «предки».

Те, про що співає «Пошлая Молли», — це реальність сучасного підлітка, яку він приховує від своїх батьків. «Моя донька не така!» — кричить чийсь батько. «Мій син вчиться на відмінно і не п’є алкоголь!» — грізно бурчить чиясь мати. Проте це не скасовує фінансову й соціальну кризу в Україні, через яку підлітки лишаються наодинці з собою, поки їх батьки намагаються втриматися на плаву. Принцип «чим би дитя не тішилось, аби не вішалось» працює на відмінно. Відчуженість і бунт підлітка, його оточення з усіма трендами і новітніми героями на кшталт Блєдного, реперів Face і Pharaoh — той самий шлях, який контркультурна молодь середини 1980-х та 1990-х років проходила разом з Юрою Хоєм із «Сектора газу» чи «Братами Гадюкіними». Іронія останніх — це лише обгортка для змісту. А зміст у 90-х роках був той самий — соціальний розвал і бажання вижити.

І тут у 2010-х з’являється Кирило Блєдний — інтровертний невиразний хлопчина з гітарою, який співає про справжнє оточення сучасного підлітка. Теми пісень — шок для дорослих. Нічого не нагадує? Може, напівзабутих реалістів, згаданих вище? Світ змінюється кожну хвилину, а тут 30 років минуло, дивно, що гурт не з’явився раніше.

Звинувачувати «Пошлую Молли» в тому, що вони роблять музику, не гідну уваги, неможливо. Чому? Тому що саме слухачі знайшли «Пошлую Молли», а не навпаки. Гурти «Валентин Стрикало», «Курган і Агрегат» вийшли з віртуального світу в реальність. Проект Блєдного вперше з’явився у соцмережі VKontakte, де і здобув свою популярність — таку широку популярність, що Блєдному, який був єдиним учасником проекту, довелося шукати музикантів і їздити у тури.

«Пошлая Молли» є маркером, за яким можна відстежувати сучасність і прогнозувати майбутнє. Проект Блєдного не тільки демонструє життя безтурботного підлітка, який тікає від світу до свого комфортного середовища, але і розкриває той світ дитинства, якого не було в старших поколінь і яке вони не можуть сприйняти серйозно внаслідок своєї естетичної завзятості та власного досвіду. Ця ніша наразі порожня в Україні — хто ще оспівує розпусно-затишний світ юності так, щоб у ньому знаходили себе тисячі підлітків?

Таким чином «Пошлая Молли» вже зараз формує певний простір для послідовників. Сучасним юнакам не вистачає власних героїв, які б співали саме про них та їхнє буття — їх реальність попри всі заперечення. Поки що це непомітно, та невдовзі ми почуємо клонів «Пошлой Молли». Адже це звичайна ситуація, коли успішний феномен починають копіювати або переосмислювати, збираючи розкидані залишки популярності.